В останню путь хлопця проводжали батьки, рідні, наречена, бойові побратими із зони АТО, мешканці навколишніх сіл, керівники області та району. Підбитою пташкою падала на труну із тілом сина мама, з останніх сил тримався батько, не могли стримати сліз розпуки і болю навіть загартовані в боях побратими Андрія, з якими він захищав Україну.
Мама до останнього не вірила, що її Андрійка вбили, хапалася, мов за соломинку, за надію, що це якась помилка. Аж поки не побачила свою дитину в домовині…
Односельці розповідають про Андрія тільки хороше. Хлопець дуже добре вчився в школі. За словами директора Залісецької школи Бориса Сопіги, він був одним з найкращих учнів, мав здібності до всіх предметів. Усі вчителі пам’ятають його як спокійного, врівноваженого учня.
Сільський голова Марія Копач каже, що Андрій ніколи не завдавав клопоту батькам, вони не мали підстав хвилюватися за сина, адже той ніколи не потрапляв у сумнівні компанії. Закінчив Галицький інститут імені В’ячеслава Чорновола. Проте роботу за фахом знайти не зміг, тому у 2008 році вступив на військову службу за контрактом у Хмельницькому. Прослужив шість років, був інструктором відділення зв’язку. З квітня перебував у Херсоні, на початку червня його направили на схід, в зону АТО. Перед тим, як вирушити у «гарячу точку», на один день приїжджав додому. Навіть перебуваючи на передовій, заспокоював батьків, просив не хвилюватися, якщо не телефонуватиме − виконує завдання.
− Мамо, я приїду і все розкажу, − обіцяв щоразу. Не судилося…
Про те, як загинув Андрій, розповіли його побратими.
− Команда Андрія кинулася на допомогу товаришам, які потрапили у засідку сепаратистів, − сказав товариш по службі Сергій. − Наш друг загинув від кулі снайпера − вона пройшла над захисною пластиною бронежилета і влучила в легені. Крім Андрія, у тому бою ми втратили ще трьох хлопців − двох із Вінниці, одного − з Ізяслава.
− Це була людина золотої душі, − ковтаючи сльози, мовив бойовий побратим Андрія Віктор, − заради товаришів готовий був на все. Він загинув, аби ми жили.
− Найкращі йдуть першими з життя, − сказав товариш Геннадій. − Андрій свято вірив в Україну, її незалежність. Він сміливо пішов на бойове завдання, врятував побратимів ціною власного життя. Він справжній герой.
− Андрійко казав мені, − крізь сльози розповіла наречена Таня, − що я воюю тут, щоби ти жила спокійно. Він обіцяв повернутися…
− Андрій дуже любив Таниного сина від першого шлюбу, ставився до нього, як до рідного, − зауважила мама нареченої Алла Петрівна. – 20 липня Ігорчикові виповнилося три роки. Недавно він почав називати Андрія татом…
Таня, ридаючи, благає побратимів нареченого перемогти ворогів, щоб смерть її Андрійка не була даремною.
Після прощання із загиблим героєм на подвір’ї його рідної домівки траурна процесія вирушила до церкви. Увесь трикілометровий шлях труну несли на плечах побратими Андрія. Після короткого дощу розпогодилося, блакитне небо і золоте пшеничне поле вздовж дороги поєднувалися в кольори прапора держави, яку захищав хлопець і за яку загинув.
У місцевому храмі Святої Покрови Андрія відспівували дев’ять священиків, серед них і хресний батько хлопця о.Олексій.
− Сьогодні батьки Андрія зійшли на свою Голгофу, − скорботно зазначив настоятель церкви о.Андрій. − Вони перші в нашому селі прийняли на себе удар від тієї біди, яку нині переживає Україна. Воїн Андрій був вірним присязі, захищав нашу державу. Він потрапить до раю, а його вбивцю чекає Суд Божий. Адже стріляючи у свого ближнього, вбивця стріляє у самого Господа. Тож сьогодні Бог страждає разом з нами. Андрій перейшов у Вічність, допоможімо йому молитвою…
− Андрій загинув для того, щоб не впустити у наш край війну, − сказав голова Збаразької РДА Юрій Горайський. Наші хлопці відважно воюють там, на сході, а ми повинні підтримати їх, чим можемо.
Юрій Горайський низько вклонився батькам героя і пообіцяв, що громада Збаражчини не забуде його подвиг. − Герої не вмирають! − лунало над кладовищем, Залісцями, Тернопіллям, над Україною.