Євген Кравчук із позивним «Хамзат» 976 днів провів у російському полоні. Увесь цей час у нього не було зв’язку із дружиною Анастасією, яка також вирішила долучитися до Сил оборони і стала бойовим медиком. За кілька місяців до обміну «Хамзата» Анастасія загинула на Покровському напрямку, так і не дочекавшись чоловіка.
В інтерв’ю для Радіо Свобода колишній військовополонений детально розповідає про те, як йому вдалося морально і фізично не зламатися у полоні та якими були останні повідомлення дружині ще на волі.
– Таке символічне і унікальне для Києва місце – тут пам’ятні таблички про медиків з цілої країни. Це ті люди, які, як написано на вході, стали янголами в білих халатах і загинули під час повномасштабного вторгнення за різних обставин. Хтось у бойових діях, хтось просто доставляв гуманітарні вантажі на фронт. І ваша дружина Анастасія, її табличка також тут є.
– Вона три місяці мене не дочекалася. Чотири обміни, які мали бути, для мами це надзвичайний удар. Вона була єдина в них у сім’ї. І кожна наша розмова телефонна – це не без сліз.
– Виходить, останній раз ви бачилися, коли ви були ще тут, це був березень 2022 року?
– Так. Причому є повідомлення останнє наше, коли я казав, що їдемо туди, і скинув, куди, і вона сказала, що «я щось маю погане передчуття». І потім обмінялися повідомленнями. Я ж написав там: «Рибинко, все буде нормально, молись всевишньому». Ну і все, і це кінець. Це був останній раз.
«Хамзат» – це моє друге ім’я, як Юрій і Георгій.
– Це релігійне?
– Так, так. Суто релігійне.
– Ви сповідуєте мусульманство?
– Так, я – мусульманин. Вже вісім років, вісім рамаданів.
А позивний був «Хамзат» і моє друге ім’я. І тому в інстаграмі вирішив так.
– Розкажіть нам про те, як ви взагалі потрапили до лав Сил оборони? Коли це відбулося? За яких умов?
– Я дуже добре пам’ятаю цей момент. Це був перший обстріл о 4-й годині. Ми з дружиною були вдома. Вийшли на балкон, у нас видно весь правий берег, весь горить. В мене, в першу чергу, релігія робила обов’язковим, це джихад, грубо кажучи, тобто якщо в твій дім хтось заходить, ти як чоловік, як голова сім’ї, як той, кому Господь Всевишній дав фізичне здоров’я краще, ти повинен його захищати. І тому, стоячи на балконі, я сказав дружині, що треба щось робити. До 1 березня я був вже в Збройних силах України.
– У складі якої бригади?
– В складі 210-го окремого спецбатальйону.
– Це який напрямок?
– Це був спецбатальйон. У нас було абсолютно інше завдання. Причому завдання було дуже класне. І та робота, яку ми повинні були робити, вона відрізняється від… Зараз я пояснюю трохи інакше. У нас 5 осіб на машині. Типу, видали машини. Значить, наша команда була, як нам пояснювали, як ми відпрацьовували це… А підготовка була класна. Я не сперечаюся. І тому, якби ми залишились при цьому завданні, а не нас відправили не по спеціальності, скажімо так, було б все дуже класно. Типу, 5 осіб в машині, хтось з РПГ, але в нас були, типу, «ен лавів». Якщо заїжджають в Київ, допустимо, [ворожа] колона машин, спочатку ж ніхто не знав, що більше в Київ ніхто не зайде.
Все, наше завдання – під’їхати, вийти, хто з РПГ, гранатометник, робить постріл – від’їжджає.
Типу, ідеально, щоб розібрати потрохи колону. Це ідеальне було завдання, ми його відпрацьовували кожен божий день.
І тому ми по профілю працювали далі. Для простого розуміння нашої аудиторії.
– Тобто завдання, яке ставили перед вами в цьому спецбатальйоні, це оборона Києва по суті?
– Оборона, скажімо, взагалі Києва. Так, в нас була карта кожного району, типу група швидкого реагування, скажімо так.
– Це перші тижні великої війни?
– Найперші, так.
– Далі, ви кажете, вас відправили робити роботу не за призначенням. Тобто служба, куди це, який це напрямок?
– Спочатку все здавалося за призначенням. Ми були і в Полтаві, і в Сумах, і в Харкові. Були за три кілометри, два кілометри від кордону з Російською Федерацією…
– На кордоні, одним словом.
– Так. Ну, врешті-решт, так. Ми поїхали не туди, куди потрібно, і наші машини «розібрали» за 7 секунд.
– Тут мусимо уточнити теж для розуміння. Коли ви були, як ви кажете, на Харківщині…?
– Суми.
– Суми. Завдання ваше яке? Теж було не допустити заходження в місто російської техніки, російських солдатів?
– Так. Так.
– Добре. Далі ви поїхали куди?
– Навіть завдання не заходження, а вже якщо заходження відбулося… Типу наше завдання: «укусив» – відбіг. Типу, зупинилися, розформувалися, зробили постріл, «мінусонули» (знищили – ред.), скажімо так, одну машину, все, швидко знялися.
– Це в межах цього спецбатальйону в якому ви…
– Так, так, так. І от потроху отак розбирається колона. Це вже деморалізує. Завдання класне. І воно якраз відповідало нашим можливостям, тому озброєнню, яке ми мали. Просто треба при цьому і залишатися, а не змінювати, робити так, як, типу, з палкою бігти на танк.
– Ну от тепер давайте детальніше. Який це був напрямок? Де це було, де ви казали, що вас розібрали за 7 секунд і як це загалом виглядало?
– Це моя кінцева, це там, де на наступний день я потрапив у полон. Село Медна долина, Луганської області. Коли я побачив карту, я вже не пам’ятаю, як вона називається, коли нам поставили задачу, це останні слова, які я зняв на відео, відправив своїй дружині, про те, що карта виглядала таким чином, що навколо все червоним кольором і зображені бригади. Та бригада російська танкова, та артилерійська. А наша задача — в’їхати, скажімо, вона формою нагадувала пляшку. І от в шийку цієї пляшки. Навіщо? Ніхто не розуміє. Там чотири хати, і нам треба було з дна цієї пляшки в’їхати вчерез шийку.
Ну ми в’їхали і все. Закрилося кільце.
Ну і все, тупик. 7 секунд. Там все пристріляно було. Ми заїжджаємо, 7 секунд «градами», тупо мінус 14 машин. Мінус 9, якщо бути точним.
– Тобто вас заїхало 9 машин вашого спецпідрозділу?
– Так, так.
– От момент, коли ви потрапили в полон. Ви кажете, ніхто ніколи не очікує, що він може потрапити в полон. Що в той момент відчули ви?
– Напевно, найгірше відчуття, це відчай. Відчай, одним словом. Просто одразу депресія. Я не знаю, як точніше описати.
Я можу описати, що далі з нами відбувалося. Це важливо. Якщо про відчуття, то перше що, це ти не належиш собі. Типу все. Це тупик. Там, що тебе б’ють – це вже навіть не відчуття страху. Це просто відчуття того, що ти не належиш собі. Емоційний стан, я навіть я не можу описати, як це все… Нас дуже сильно почали бити.
Прибігло осіб 16, мабуть. Повністю розділили.
– Вас із товаришами?
– З товаришами, так, двох. Потім привели ще двох наших, один з простріляною ногою. Двоє з простріляною ногою. Одного я навіть не бачив, знаю просто, що ще когось вели. Ну, далі оце відчуття полону, відчуття тривоги, коли ти не знаєш, що буде через секунду, але хорошого нічого не буде. Оце відчуття тривоги також дуже шкідливе, як для організму, так і в цілому.
– Євгене, в цьому селі ви потрапили в полон, ви з товаришем, вас сильно били, потім привели інших людей. Що було далі? Тобто ви ж не залишалися в цьому селі, вас вивезли кудись.
– Нас поклали в БТР і почали возити вже по цих етапах. Ти постійно в мішку на голові.
Бачив підвал. Описати його? Килими на підлозі, ходить офіцер, полковник, у високих берцях, ну, гестапо, реально. Тобто звичайний підвал, підлаштований під укриття.
– Але ж фінально, туди, куди вас завезли і де ви пробули найбільшу кількість часу, ви ж розумієте, де це було?
– Місяць СІЗО, інші тюрми я знаю.
– Тобто місяць ви пробули в СІЗО і потім вас вже…
– Потім 36-а колонія.
– Це яке місто?
– Це місто Краснодон.
– І там вже було, ви кажете, скільки? Сім сотень українських військовополонених?
– Так, дві локалки, сім сотень.
– І ви мали можливість з цими людьми…?
– Абсолютно.
– Тобто це як? Це одне якесь велике приміщення, де вони всі перебувають? Чи це окремі…
– Якщо порівнювати з останньою тюрмою, то це «клас». Причому, будучи там, ми проклинали це місце і думали, що всюди краще.
– Маєте на увазі, це «клас» для українських військовополонених був, так? В плані, що…
– Якщо порівнювати з останньою тюрмою, то тюрма ділиться на табір, там, де бараки, коли ти можеш хоча б бачити сонце, ходити довкола локалки, спілкуватися з людьми.
Є ще тюрма, її називають Крита. Це типу камера, 10 на 5 метрів, я навіть перебільшую.
Просто 6 приварених ліжок, приварений до цих же ліжок ланцюгом стіл, туалет і «годівничка», де дають їсти. Все. У тебе більше нічого нема. І там ти можеш спілкуватися тільки з шістьма людьми. Там не було ні сонця, тому що все «блек-аутною» такою тканинею закрито. Ні повітря. Це будка. Це будка і ти там постійно стоїш, тому що камера… Ти в туалет ходиш по команді. Противна така команда, противно звучить, що почати відвідування туалету. Хочеш, не хочеш, ти маєш зараз сходити.
– Це та тюрма, де ви були до Красного? Це 33-я тюрма. Це до чи це після 36-ї?
– Це вже останні три місяці мого полону, коли мене етапнули з 36-ї. А в 36-й, поясню, це барачні умови, один локальний сектор, ворота, для в’їзду в локальний сектор, все огороджене колючим дротом. Дві будівлі, по два поверхи, як гуртожиток. Один умивальник на кожному поверсі, один КВР, типу кімнати, де телевізор. Телевізор був один на всіх 600 осіб.
– І там тільки російське телебачення, відповідно, крутилося?
– Так, відповідно. Одна Скабєєва. Я її не переношу на дух. На рахунок харчування, перші три місяці, це саме… Ти не звик до цього, ти худнеш щодоби. Ти худнеш на очах. Плюс депресія, бо перші місяці били набагато сильніше.
Вони не знали, як з нами поводитися. Били, кожен день допити, шиті справи. Це все фізичне втручання. Палки, струм. Палки особливо, коли ти на другий день ідеш, тебе сьогодні допитували, а завтра, в наступний день, в тебе вже, вибачте, дупа синя, чорна на другий день. Якщо тебе по цьому самому місці знову нашурують, це вже не та біль, абсолютно не та. Ти там шість витримував і падав на коліна, то тут від однієї ти просто сходиш з розуму вже.
– А вам персонально що інкримінували? Ну, ви військовополонений, по вас якусь справу хотіли зробити?
– Суто по мені?
– Так.
– Ні.
– Ви просто були як військовополонений?
– Ну, знову ж таки, це везіння. У мене брат, який був там, йому шили справу. Він приходить до мене з мочками згорівшими на вухах, тому що до вух накидували «крабики», ну типу її прокручували. От зі згорівшими вухами, говорить, що Жень, я не витримую. Я завтра тупо підпишу те, що «треба». А підписувати просять, він снайпер: що дивився у вікно в Маріуполі, бачив вагітну жінку, він її «клацнув». Вона три дні не вмирала і він оці три дні спостереження стежив, як вона вмирає.
– Вони хотіли, щоб він це підписав?
– Так, так. «– Я не підпишу це». «– Ось зараз підпишеш». Прокрутили [струм].
– А ви кажете, брат… Це ж не рідний брат.
– Це брат. Двоюрідний. Він з 36-ї бригади снайпер. Він потрапив у полон, через три місяці потрапив і я в полон. Це просто нереальна історія. Тобто, представляєте, я приїжджаю, нас роздягають, речі в прожарку, від клопів. Ми голі стоїмо, построїлася вся локалка. Потім нам дозволили не стояти, а походити. До мене підходить хлопець і каже: ти спортивний такий. А я ж тільки приїхав, я ж такий, вони вже всі худі.
Говорять, а ти що, якийсь спец. Я кажу, що я звідти, а ти звідки? А він каже, що з 36-ї. Я кажу, що в мене брат в полоні має бути з 36-ї бригади.
Він запитує, яке прізвище? Я називаю прізвище. Він каже, секундочку, виходить і приводить його. Три місяці він вже був у полоні.
Я знав, я молився за нього, щоб Господь облегшив йому… Я ж тоді не уявляв, як виглядає Аполлон. І ми зустрічаємося в одній тюрмі. Ми пробули до останнього етапу, поки не етапнули в Іркутськ.
– А він?
– А він вже недавно був обміняний.
– Він теж був обміняний? Тобто ви вже обоє на волі?
– Так.
– Сказати, що там було важко, це нічого не сказати. І ми не розуміємо, як там було. Ми тільки з ваших слів можемо знати і припускати, як там було. Але фінально завжди ж є сподівання на те, що вас обміняють? Чи там ці сподівання, вони прирівняні умовно до нуля? Ви розумієте, що таких…
– Тут все особисто від людини. Є такі, які горять просто. Якби ти не підтримував їх, якби не говорив, що ні, обміняють, ну ось… Якби не було, коли був контрнаступ, тупо 8 місяців не було обмінів чи плюс-мінус. Ти, звісно, починаєш сумувати, коли ти рік в полоні, терпимо, два роки, ти вже, ну, в чому справа..?
Вони ще ж як хитрують, везуть хлопців на обмін, збирають, мене беруть також, мене в списках зовсім нема, допустимо. Вони везуть на обмін, і потім взяли 150 осіб, 50 вертають і просто з фразою, що, друже, Україна тебе не хоче. Давай залишайся тут, не гони. Вони тебе не хочуть бачити. Типу в Україні. Тебе просто не міняють. І що в тебе в голові, коли ти їхав на обмін… А тобі говорять, що Україна тебе не міняє. І ти розумієш, що, значить, на наступний раз мене і не запропонують. Тобто в мене був шанс, де я потрав у цей список, скільки нас… вони ж там теж накручують цифри. 100 тисяч полонених українських, 1300 їхніх. І ти думаєш, що з цих 100 тисяч я потрапив на обмін, і Україна мене не захотіла. Ти морально, звісно… А це блеф. Це неправда. І тому ти постійно фільтруєш оце все. Ти постійно повинен завжди залишатися оптимістом.
– Ви таким і були?
– Всю дорогу. Я припинив уже, коли мені щодо Насті.
– Ну, це такий дуже трагічний момент. А ви взагалі собі, будучи там, припускали думку, що ваша дружина може теж зважитися на те, щоб долучитися до лав Сил оборони в статусі бойового медика?
– Так.
– А ви говорили коли-небудь про це? От ви скажете, що коли ви стояли на балконі «Київ горів», ви сказали, що щось треба робити.
– Я знаю її просто. От і все… Знаєте, є секунда, момент, коли я приходжу, плачу і говорю, що пацани… Я от, наприклад, я всім в локалці говорив: «Та вас всіх не чекають, хай не чекають». Я в ній впевнений.
Я її дуже любив. Я завжди подавав її як ту, хто волонтерила.
– Нічого собі.
– Ту, хто робила так. Я знав, яка вона. Вона – лікар. Лікарі – вони самі по натурі такі. Оце така концепція мислення в них друга – допомагати. Вона лікарка цивільної…
– В цивільному житті лікар?
– Так. І тому я приходжу, я плачу, я кажу «Віталь», я типу…
«Ти знаєш, що мені сказали, за що я отримав тільки що?» Сказали, що вона була в «Азові», хоча вона була в іншому добробаті. Типу, мене там пробивали, чи я не з «Азова», що взнали, що я спортом займався, давай качати».
«Що я дружу зі «спортиками», а «спортики» – це що?» «Це «Азов», це 2014 рік, Майдан і все інше». І там вже починали вони. А ще приїхали опера з самої Москви. Ну і вони от мене качали. Я прийшов, я розповідаю, але говорять, що це блеф.
– Давайте ми прояснимо для уточнення. Тобто я правильно розумію, за три місяці, ну за чотири десь до моменту вашого звільнення з полону, ваша дружина загинула в Покровську. А скільки часу вона була вже там в складі підрозділу, як бойовий медик, коли вона пішла?
– Пів року плюс-мінус.
– Вона вже пів року до того десь була?
– Так.
– І до Вас прийшли в полоні і сказали про те, щоб вони знали, що ваша дружина там? Чи як це відбувалося?
– Вони сказали, що твоя дружина в «Азові». Це я припустив. Просто я ж кажу, я знаю її, вона в перші дні вже коктейлі колотила. Вона ніколи просто так сидіти не буде. Я це припустив. Коли я почув це, в мене, зрозуміло що, серце йокнуло. Воно теж відчувається.
– Тобто, тільки завдяки цьому ви дізналися, що вона долучилася до війська?
–Так, так.
– До цього моменту спілкування ніякого не було? Ні листування?
– Звісно, ні. Три роки – тупик взагалі. Ти не знаєш, ти забуваєш, як вони виглядають. Ти забуваєш, як виглядає мама, як дружина виглядає. І це такий момент, ми ж спілкуємося один з одним. І ми все спихаємо на те, що в нас пам’ять гіршає, тому що ми погано харчуємося. А насправді просто три роки – це немало. Це хоча б раз в місяць фото передивлятися, щоб хоча б трішки-трішки…
– А чи правильно розумію, що прийшли ці, як ви кажете, «опера» з Росії, намагалися вам сказати, що вона в «Азові», це для того, щоб якось потім гірше з вами себе поводити, так? Щоб ви для них тоді ставали якоюсь там, не знаю…
– Якщо в тебе є хоч один знайомий із таких у них заборонених організацій, тебе будуть бити зовсім інакше. Абсолютно.
– От вам це сказали, у вас дружина в «Азові». Ви кажете, я це пропустив.
– Що, накріпили, відправили в локалку, ще буде розмова. Спитали, чи я не звідти. Ні. Що в 2014-му робив? Не робив те-то. Ти не можеш, ти там повинен бути дурачком, якщо ти розумний. Типу, все, що говорять, ти просто отак роби… Це твоє здоров’я. Типу, те, що ти щось кажеш, за то будеш…
– Буде використано проти вас.
– Звісно.
– А оцей момент, коли вони вам сказали, що ваша дружина долучилася теж до війська і в ролі бойового медика?
– Вона снайпером, сказали, була.
– Тобто ви не розуміли, що вона – бойовий медик. Чи ви собі розуміли, що це бойовий медик?
– Я прокручував це в голові. Кожен божий день я ходив в округ локального сектора. Оце той момент, коли світ не милий був. І я думав, як це все.
Я коли молився, у мене п’ятикратна молитва є, я не говорив про те, що її немає. Я не допускав цих слів навіть в умі. Я просто, Господи, як звично, дай їй здоров’я, поведи прямим шляхом, захисти їх, захисти нас. Зроби наші справи найкращим чином. Але таке питання, що якщо вона мертва, то у мене не повертався язик.
– Але і вони вам не казали, що вона мертва?
– Вони сказали. Мені ворог говорить, що вона мертва, чому я повинен йому вірити. Я ще така людина, що ти в якійсь мірі те, що ти думаєш, і те, що з тобою станеться, що ти проєктуєш, я спробував це все не прокручувати, ці картинки… Зрозуміло, що воно лізе тобі в голову, але ти пробуєш це все відкинути, поки не буде пруфів, чому я повинен хоронити свою дружину. Коли мені ті, хто мене кожен день б’є, говорить про те, що я не буду вірити. Вони мільйон разів говорили про те, щоб залишився в Росії. Чому я повинен їм вірити? Ну і хлопці мене налаштовували відповідно. Не вір, не вір, не вір.
– Виходить, дружина кілька місяців не дочекалася вас із полону?
– Три.
– Три місяці, і вона загинула в Покровську. А як це було? Ви вже зараз знаєте, як це було?
– Витягували двохсотих. Був сильний обстріл. Ну, типу зупинка серця. Сильний обстріл, вона зателефонувала до мами, сказала, що дуже важко, дуже погано. Написала листа.
Якщо я сьогодні «двохсота», це просто унікальна людина… Якщо я сьогодні «двохсота», не думайте плакати, включіть мені пісню на похоронах: «Стріляй». Здається, така ще є модна… Замість квітів, щоб я не бачив квітів на могилі, щоб був корм для котів і собак.
– Теж важливий момент, що з нею на фронт пішла і ваша собака, яка, я так розумію, залишилась у Покровську.
– Так, я цікавився. Я не захотів її забирати, тому що це сильний для мене такий тригер.
Я, тим більше, дізнався, у мене вічні качелі зараз у коментарях в Тік-Току за те, що: чого ти не забираєш собаку. Вони не розуміють, що це таке зараз забрати Ему.
– Але собака жива?
– Собака жива. Родила діток. Господар її каже, що купають, доглядають, все в неї найкраще.
– Тобто вона з українськими військовими?
– Звісно. Вона в порядку. І пройшло три роки.
Давайте назвемо, в неї вже своє життя. Мені здається, що вона його (нового господаря – ред.) любить не менше.
З якоїсь боку це буде егоїзм, з мого боку, зараз її забрати від цих цуциків, від нового господаря, який її любить. А для мене це буде нестерпно. Тому, я не уникаю відповідальності, я керуюся здоровим глуздом. У мене інтуїція підказує, що: Женя так краще буде для всіх, і для неї включно. Тому я так зробив. Я її залишив, але я дізнався, що з нею все добре.
…