За даними українського Генштабу, за минулу добу між російською та українською арміями було понад 137 бойових зіткнень. Кореспондент телеканалу «Настоящее время», створеного Радіо Свобода з участю «Голосу Америки», побував на кордоні Донецької та Дніпропетровської областей, у селищі Межова.
«Серце плаче, душа розривається. Все шкода. Самостійно тягнули цей садок», – каже Валентина Деревенець, показуючи наслідки удару російського безпілотника. Вона – директорка цього дитсадка вже 35 років. Обстріл стався кілька тижнів тому. Тоді ніхто не постраждав, але вихователі досі прибирають наслідки пожежі.
«Вантажимо весь цей смітник, а самі плачемо. Там знайшли олівці, там знайшли гуаш, там якийсь черевичок. Це дуже важко все переносити. Залишився цей альбом, у шафі лежав. Відділ культури до сторіччя Межової готував альбом», – каже вона.
Незважаючи на наближення фронту з боку Покровська, це селище на кордоні Донецької та Дніпропетровської областей все ще складно назвати прифронтовим. І хоча до передової – вже 17 кілометрів, у Межовій немає регулярних обстрілів, а на вулицях помітний спокій. Щоправда, у колись людному парку зараз ні душі. На дитячих майданчиках теж порожньо. До кінця цього тижня влада наказала виїхати сім’ям із дітьми.

У Дар’ї тут – кафе на колесах. Але клієнтів усе менше, деякі постачальники не хочуть везти продукти, та й евакуація підганяє. Тож її маленький бізнес зараз під питанням.
«Ми теж не знаємо, як довго будемо працювати. Тому що його закривати треба, на когось залишати, а хто тут буде працювати, якщо всі практично виїжджають. Не знаю. Або це все продавати з кіоском, або переїжджати разом із ним у безпечне місце подалі», – каже вона.
На місцевому ринку всюди рясніють оголошення про вантажні перевезення. А поруч стоять порожні прилавки, які ще не так давно були заповнені продукцією з навколишніх сіл, розповідає продавчиня Наталія Лозовська.
«Залишилися дві пляшечки, думаю, продам. А так дуже важко, зараз людей дуже мало. Коли в мене було дві корови, я возила в Покровськ по сорок пляшок молока, і мене вже чекали там покупці. Зараз у нас у Межовій люди кожну копійку рахують, кожен на валізі сидить», – каже вона.
Наталія живе в селі неподалік. Каже: хоч там уже й небезпечно, вона ще залишається на господарстві.
«У нас там дрони вже і машини спалюють, і будинки цивільних. Ось там ми їдемо трасою, і вже нашу трасу Межова-Райполе контролюють вони. А самі ще сидимо, город же посадили, сподіваємося на щось. А якщо стане зовсім голосно, не під силу, вже сядемо і поїдемо, а чого чекати», – ділиться Наталя.
Про те, що до останнього чекати не можна, Юлія знає не з чуток. Її ми випадково зустріли в павлоградському центрі для переселенців. Як біженку з Покровська ми знімали Юлію на початку року в Межовій, де вона з чоловіком відкрила кав’ярню. Тоді вона дуже не хотіла залишати новий дім.
«Знову! Знову ці емоції переживати дуже важко. Не хочеться», – каже вона.
Але через пів року жінці все-таки довелося збирати речі. Двоє дітей, та й третя дитина ось-ось з’явиться на світ.
«Знову ти там уже начебто звик, уже все налаштував, уже є друзі і знову. Шкода, якщо це містечко, це селище стане таким, як Покровськ», – ділиться Юлія.
Із Межової насамперед виїжджають батьки з маленькими дітьми та переселенці з Донецької області, а ось корінні жителі поки що залишаються, каже секретарка в місцевій сільраді Любов Максимкіна.
«Все одно люди оптимістичні. Більша частина людей – оскільки в нас сільськогосподарський район – садять городи, доглядають за ними, поливають, збирають уже перший урожай, готують домашню консервацію», – розповідає вона.
Нікуди не збирається їхати і Валентина, директорка згорілого дитсадка. Вона вірить, що за допомогою влади та волонтерів вдасться його відбудувати та колись знову відкрити:
«Сподіваємося, що все очистимо, все буде добре, відновимо заклад, і наші дітки відвідуватимуть свій рідний садочок. Закінчиться ця клята війна, і буде все добре».
…