Потрібна допомога Андрію Абдуліну, йому у боях під Дебальцевим відірвало частину руки і стопу

Потрібна допомога Андрію Абдуліну, йому у боях під Дебальцевим відірвало частину руки і стопу


23-річний Андрій Абдулін лікується у вінницькому військовому госпіталі. Йому потрібне вартісне лікування, гроші на реабілітацію та протези. Родина солдата самотужки таких грошей не збере.

Боєць родом з міста Копичинці Гусятинського району Тернопільської області. Андрій – офіцер, старший лейтенант у Новоград-Волинській танковій бригаді. Закінчив Львівську академію сухопутних військ. Важкі поранення отримав 30 січня у боях під Дебальцевим.

“Андрієві відірвало половину правої руки та стопу. Лікування вкрай дороге, потрібно зібрати кошти на функціональні протези”, – каже волонтер Лілія Кондрат.

Хлопець від березня воює в АТО. Проте відтоді жодних деталей служби рідним не розповідав, ніякої допомоги не просив, тому волонтери до нього не їздили.

Матір шокована тим, що трапилося з її сином. Родичі просять про допомогу.

Реквізити для допомоги:
Рахунок у Ощадбанку 26253000009556, МФО 338545, ОКПО 2349918926 призначення платежу: “благодійна допомога”.
Картка Ощадбанку № 5104 7700 0788 4713.
на ім’я Абдуліної Ганни Казимирівни (мама).

Потрібна допомога 20-річному Євгену Руденко, який втратив кисть правої руки

Потрібна допомога 20-річному Євгену Руденко, який втратив кисть правої руки


20-річний Євген Руденко підірвався на БТРі і втратив кисть правої руки під Новойдаром на Луганщині. Зараз боєць лікується в харківському госпіталі. На протез і реабілітацію має зібрати 50 тисяч євро. Про це кореспонденту ПравдаUA розповіли рідні хлопця.

Євген з міста Канів Черкаської області. В армії служив за контрактом у 80-тій окремій десантно-штурмовій бригаді в Львові. Через два місяці його направили в зону АТО. Служив під Дебальцевим і біля Пісок під донецьким аеропортом. Коли бойовики обстрілювали блокпост поблизу Новоайдара, БТР, у якому їхав Євген з трьома товаришами, потрапив під ворожий вогонь. З екіпажу вижив лише Євген. Його врятували хлопці, які стояли поряд на блокпостах.

Родина дізналася про поранення хлопця лише через два дні. Боєць не казав рідним, щоб не хвилювалися.

“Євген втратив багато крові й близько години лежав непритомний на землі, доки його не знайшли. Робити операцію хочемо в Харкові. Проте для цього потрібен спеціальний німецький протез вартістю 50 тисяч євро. Та для його придбання грошей у нас нема”, – розповідає сестра бійця Світлана.

“Я завжди підтримував сина в його рішенні стати військовим. Женя у мене справжній патріот, таких ще треба пошукати. Не курить, займається спортом, гарно знає англійську мову, має фотографічну пам’ять. Ми горді, що маємо такого сина”, ‒ каже Юрій Руденко, батько Євгена.

За мужність та відвагу Євгена нагородили пам’ятним знаком “За воїнську доблесть”. Боєць каже, що якби не отримав поранення, повернувся б на Схід знову. Зараз він вчиться писати лівою рукою, оскільки все життя був правшею. Допомагає собі ногою, коли працює на комп’ютері. В майбутньому хоче стати журналістом.

Реквізити для допомоги:
Картка “Приватбанку” № 5168757281497232 на ім’я Руденко Валентини Іванівни (мати Євгена).

Важкопоранений військовий з Івано-Франківська потребує нашої допомоги

Важкопоранений військовий з Івано-Франківська потребує нашої допомоги

Тарас Мокляк
Тарас Мокляк

В Київському військовому госпіталі перебуває в реанімації військовий з Івано-Франківська, мобілізований 23-річний Мокляк Тарас Русланович.

Боєць отримав важкі поранення в Артеміську: проникаюче наскрізне поранення черевної порожнини з ураженням сигмоподібної кишки, ампулярного відділу прямої кишки, сечового міхура, багатоуламкові переломи головки правої стегнової кістки, тіла правої здухнинної сідничної кістки, дренування черевної порожнини, емпіцистомії.., фіксація перелому кісток тазу. Якщо не по медичному: важкі травми черевної порожнини та тазу. Тарас дихає через трубку, кожного дня важкі промивання в стані наркозу. Біля нього мати Мокляк Віра Василівна.

Тарас Мокляк
Тарас Мокляк

Є надія на покращення стану та залучення фахівців, подальшого лікування в фахових клініках, тому підтримайте родину Франківчан, в дім якої постукало горе.

Потрібна допомога на протезування для гранатометника Сергія Товстика, він втратив у боях обидві руки

Потрібна допомога на протезування для гранатометника Сергія Товстика, він втратив у боях обидві руки

Сергій Товстик
Сергій Товстик

Сергій Товстик втратив у боях обидві руки. Чоловіку потрібно назбирати гроші на протезування.

Він прикривав з гранатометом своїх товаришів на блок-пості, встиг підбити танк противника, але через важкі поранення залишився без обох рук. Історія уродженця Дніпропетровщини Сергія Товстика вражає. Зараз він перебуває у Львівському військовому шпиталі. Попереду – місяці лікування та реабілітації. Медики та родина вже шукають гроші на протези, вони обійдуться у десятки тисяч доларів. Медики із багаторічним досвідом зізнаються – таких важких поранень вони ще не бачили.

Одну руку Сергій Товстик втратив на полі бою. За другу хірурги намагалися боротися, але і її довелося ампутувати. Сергій до війни працював програмістом. Штучні руки йому готові виготовити у Львові. Але щоб вони були максимально функціональними – необхідні дорогі комплектуючі. За попередніми підрахунками протез тільки на одну руку коштуватиме близько ста тисяч доларів. Наразі дружина намагається зібрати необхідну суму грошей на нові руки для нього. Сам Сергій запевняє, попри поранення він не втрачає оптимізму.

Потрібна допомога на протезування для добровольця батальйону “Айдар” В’ячеслава Буйновського

Потрібна допомога на протезування для добровольця батальйону “Айдар” В’ячеслава Буйновського

В’ячеслав Буйновський
В’ячеслав Буйновський

40-річний майданівець В’ячеслав Буйновський поїхав з Майдану добровольцем у батальйон “Айдар” на початку травня. Зараз він у київському військовому госпіталі. У чоловіка ампутовані права рука і права нога. Необхідна реабілітація і протезування.

Поранення від вибуху гранати В’ячеслав отримав під Щастям Луганської області:

“Я не військовий, працював на СТО, на будівництві, приїздив до Києва на заробітки. Я з Сумської області – місто Кролевець. На Майдані з першого дня, – розповідає В’ячеслав. До Майдану моє життя можна описати одним словом – буденність. Працюй – заробляй, працюй – заробляй. От і все. Але у мене є дочка. Їй 16 років. Все ж не дарма життя прожив.

14 травня виїхав до зону АТО. Рішення ухвалив швидко. Розбудили, сказали: “В “Айдар” їдеш?” – “Їду”. – “Тоді збирайся”. Людей на Майдані було багато, але не всі хотіли їхати. Хтось боявся. Перший шухер і половина людей із загону змилася. Приїхали інші. Знову якийсь шухер і знову розбіглися. Так відсівалися хлопці, поки не набрався батальйон.

Зараз мобілізують хлопців, яким по 18-19 років. А що вони в житті бачили? Я то хоч пожив. Хоч 40 років, але пожив. Тому й пішов добровольцем.

Щастя – перше місто, яке ми зайняли. За одну ніч взяли. Потім був блокпост біля Металіста. Ми там довго стояли. Відстрілювалися, людей виводили. Але місцеві були дико налякані. За їх уявленням, ми – “бандери”, які всіх їдять, всіх б’ють. Перші два дні після звільнення я не бачив в Щасті жодного громадянського на вулицях. Люди ховалися, боялися виходити.

Снайперу немає сенсу вбивати якогось солдата, а ось зенітника вивести з ладу – інша справа. Постійно перед носом свистіло. В принципі навіть злякатися не встигаєш. Стикалися і з козаками, і з чеченцями. Чеченці найідейніші. Ми одного такого підбили. З нього все лізе, а він каже: “Все одно вас різати буду”. У них така ідеологія. Вони найжорстокіші.

Якось сидів на кухні, їв. Раптом чую – виття. Голову піднімаю – летить снаряд. Коли виття чуєш, потрібно до окопу добігти за 3 секунди. Загалом, не встиг. Снаряд від “Граду” впав, а мене на півметра від землі підкинуло і опустило. Піднімаю голову – начебто, живий. І поповзком, повзком до окопчика.

Біля тебе бомблять – ти спиш, біля тебе колона їде – танки, машини, гуркіт – ти спиш, а трохи який шорох – відразу прокидаєшся. Я спав на землі, на плащ-палатці, в спальнику, на карематі, на матраці, в ліжку. Іноді, коли бомбили, в машину залазив.

Нам вистачило Металіста, Щастя і інших блокпостів, щоб отримати необхідний бойовий досвід. А найважче було перші два тижні бігати з саперною лопаткою рити окопи без зброї. Ми на той момент ще не вважалися батальйоном. Потім нам почали везти зброю. А пізніше вона вже нам і не потрібно було. Ми самі її добували. Багато трофейної було. Недавно один танк взяли і два БТРа.

2 вересня по нас відкрили вогонь в Щасті. Поки я перезаряджався, чую, щось поруч впало. Виявилося граната. Я тільки встиг її трохи відкотити рукою і ба-бах … Якби не відкотив, навпіл би розірвало. Мене відразу на ноші і в “швидку”. Але там така машина, ні чорта не заводилася. Її ще півкілометра штовхали.

Спочатку погано спав. Все боліло. Фантомні болі мучили. То руку відчуваєш, якої немає, то ногу відчуваєш, якої немає. Зараз вже трошки заспокоїлося. Настрій нормальний. Не плачу”.

Потрібна допомога старшому лейтенанту Павлу Гаврилюку, який потрапив під обстріл установками “Град”

Потрібна допомога старшому лейтенанту Павлу Гаврилюку, який потрапив під обстріл установками “Град”

Павло Гаврилюк
Павло Гаврилюк
Старший лейтенант Павло Гаврилюк із Могилів-Подільського майже місяць знаходиться в реанімаційному відділенні Київського військового шпиталю. Туди 23-річний хлопець потрапив після обстрілу установкою “Град” на кордоні з Росією. Врятувати життя військовому можуть лікарі за кордоном, проте для цього родина має зібрати мільйон гривень.

“Павлик служив у Луцькому прикордонному загоні. Він військовозобов’язаний. Закінчив Академію прикордонної служби в Хмельницькому, а до Луцька його направили на роботу. На Сході в Донецькій області пробув два місяці, потім потрапив під мінометний обстріл. Це сталося в ніч з 30 на 31 липня. Зараз він в реанімації. У нього відмовили нирки. Знаходиться на діалізі. Крім того, підключений до апарату штучної вентиляції легенів. Про ті поранення, які отримав, ми вже не говоримо, вони частково загоїлися”, – розповідає мати Павла, Наталя Василівна.

Коли молодого прикордонника перевели служити у зону АТО, аби не засмучувати батьків, він сказав, що їде на кордон із Білорусією. Говорив матері, що не може говорити, бо зв’язок поганий. Про поранення сина батьки дізналися, коли хлопця у важкому стані літаком доставили у Київський військовий центральний госпіталь.

“У нас двоє дітей, є ще старша донька, але син у мене один, тому маємо його поставити на ноги. Чергуємо біля нього цілодобово. Тут такі добрі і чуйні люди, всім допомагають. У Павлика не було ні родини, ні дружини. То все було тільки у планах. Він нам з батьком завжди говорив: “Мені все давали відпустку зимою. А це перший раз отримаю в липні. То ви маєте обов’язково приїхати до мене, обіцяв повести нас Шацькі озера”, – додає мама.

У тому бою Павло втратив товариша. Про його загибель батьки не розповідають сину.

“Коли син запитав про свого друга, лише скотилася сльоза – товариша в живих уже немає. А я зараз зроблю все можливе і неможливе, аби врятувати свою дитину. Не роздумуючи віддам усі свої органи, аби тільки він жив. Паша завжди говорить: “Мамо, дуже хочеться жити. Я ще хочу пожити у цій країні і принести користь людям”.

З дитинства Павло Гаврилюк захоплювався спортом: займався боксом, тенісом, боротьбою. І дуже любив жартувати. Його життєрадісність притягувала людей. У нього море друзів. Зараз усі вони, чим можуть, намагаються його підтримати.

Наразі Павло потребує фінансової допомоги, аби пройти лікування за кордоном. На це потрібно понад мільйон гривень. Таких коштів у родини немає. Павла можуть прийняти у клініках Ізраїлю, Німеччини та Ісландії.

Потрібна допомога Віктору Бойко, який втратив на війні ліву руку і має дуже пошкоджену праву руку

Потрібна допомога Віктору Бойко, який втратив на війні ліву руку і має дуже пошкоджену праву руку

Віктор Бойко
Віктор Бойко
Віктор Бойко з 26-тої артилерійської бригади з передової АТО повернувся без лівої руки та з тяжкими пораненнями правої. Йому треба лікування та гроші на протез. Самотужки родина суму у 90 тисяч євро не збере.

Віктор із Вінниччини. В армії служив за контрактом, у зону АТО вирушив у червні. 18-го липня біля міста Попасна на Луганщині пішов у розвідку і потрапив у засідку. Хлопець майже годину стікав кров’ю. Через обстріли терористів ні надати першу допомогу, ані доправити його до лікарні – не могли. Ліву руку Віктору ампутували вже майже місяць тому, а біль у правій не вщухає – ні на мить. З його кінцівки витягли відразу п’ять осколків. Майже всі м’язи – розірвані. Після кількох операцій довелося вживляти і нову шкіру. Хлопець переконаний, що урятувати ліву руку шансів не було. На протезування і реабілітацію Віктора його родині потрібно щонайменше 90 тисяч євро. Мати з маленького села на Вінниччині зізнається – такі гроші ніколи не назбирає.