Потрібна допомога Андрію Абдуліну, йому у боях під Дебальцевим відірвало частину руки і стопу


23-річний Андрій Абдулін лікується у вінницькому військовому госпіталі. Йому потрібне вартісне лікування, гроші на реабілітацію та протези. Родина солдата самотужки таких грошей не збере.

Боєць родом з міста Копичинці Гусятинського району Тернопільської області. Андрій – офіцер, старший лейтенант у Новоград-Волинській танковій бригаді. Закінчив Львівську академію сухопутних військ. Важкі поранення отримав 30 січня у боях під Дебальцевим.

“Андрієві відірвало половину правої руки та стопу. Лікування вкрай дороге, потрібно зібрати кошти на функціональні протези”, – каже волонтер Лілія Кондрат.

Хлопець від березня воює в АТО. Проте відтоді жодних деталей служби рідним не розповідав, ніякої допомоги не просив, тому волонтери до нього не їздили.

Матір шокована тим, що трапилося з її сином. Родичі просять про допомогу.

Реквізити для допомоги:
Рахунок у Ощадбанку 26253000009556, МФО 338545, ОКПО 2349918926 призначення платежу: “благодійна допомога”.
Картка Ощадбанку № 5104 7700 0788 4713.
на ім’я Абдуліної Ганни Казимирівни (мама).

далі...

Потрібна допомога 20-річному Євгену Руденко, який втратив кисть правої руки


20-річний Євген Руденко підірвався на БТРі і втратив кисть правої руки під Новойдаром на Луганщині. Зараз боєць лікується в харківському госпіталі. На протез і реабілітацію має зібрати 50 тисяч євро. Про це кореспонденту ПравдаUA розповіли рідні хлопця.

Євген з міста Канів Черкаської області. В армії служив за контрактом у 80-тій окремій десантно-штурмовій бригаді в Львові. Через два місяці його направили в зону АТО. Служив під Дебальцевим і біля Пісок під донецьким аеропортом. Коли бойовики обстрілювали блокпост поблизу Новоайдара, БТР, у якому їхав Євген з трьома товаришами, потрапив під ворожий вогонь. З екіпажу вижив лише Євген. Його врятували хлопці, які стояли поряд на блокпостах.

Родина дізналася про поранення хлопця лише через два дні. Боєць не казав рідним, щоб не хвилювалися.

“Євген втратив багато крові й близько години лежав непритомний на землі, доки його не знайшли. Робити операцію хочемо в Харкові. Проте для цього потрібен спеціальний німецький протез вартістю 50 тисяч євро. Та для його придбання грошей у нас нема”, – розповідає сестра бійця Світлана.

“Я завжди підтримував сина в його рішенні стати військовим. Женя у мене справжній патріот, таких ще треба пошукати. Не курить, займається спортом, гарно знає англійську мову, має фотографічну пам’ять. Ми горді, що маємо такого сина”, ‒ каже Юрій Руденко, батько Євгена.

За мужність та відвагу Євгена нагородили пам’ятним знаком “За воїнську доблесть”. Боєць каже, що якби не отримав поранення, повернувся б на Схід знову. Зараз він вчиться писати лівою рукою, оскільки все життя був правшею. Допомагає собі ногою, коли працює на комп’ютері. В майбутньому хоче стати журналістом.

Реквізити для допомоги:
Картка “Приватбанку” № 5168757281497232 на ім’я Руденко Валентини Іванівни (мати Євгена).

далі...

Важкопоранений військовий з Івано-Франківська потребує нашої допомоги

Тарас Мокляк

Тарас Мокляк
Тарас Мокляк

В Київському військовому госпіталі перебуває в реанімації військовий з Івано-Франківська, мобілізований 23-річний Мокляк Тарас Русланович.

Боєць отримав важкі поранення в Артеміську: проникаюче наскрізне поранення черевної порожнини з ураженням сигмоподібної кишки, ампулярного відділу прямої кишки, сечового міхура, багатоуламкові переломи головки правої стегнової кістки, тіла правої здухнинної сідничної кістки, дренування черевної порожнини, емпіцистомії.., фіксація перелому кісток тазу. Якщо не по медичному: важкі травми черевної порожнини та тазу. Тарас дихає через трубку, кожного дня важкі промивання в стані наркозу. Біля нього мати Мокляк Віра Василівна.

Тарас Мокляк
Тарас Мокляк

Є надія на покращення стану та залучення фахівців, подальшого лікування в фахових клініках, тому підтримайте родину Франківчан, в дім якої постукало горе.

далі...

Українські Герої-Кіборги утримуючи Донецьке летовище щодня відбивають по кілька масованих атак бронетехніки

Святослав Горбенко

Святослав Горбенко
Святослав Горбенко

Донецьке летовище, яке упродовж майже п’яти місяців силкуються захопити російські агресори та їхні найманці, його мужні захисники називають своєю Брестською фортецею. Вони щодня відбивають по кілька масованих атак із застосуванням важкої артилерії й бронетехніки. Нині від колись помпезного міжнародного аеропорту вже залишилися самі руїни, але здавати ворогові цей важливий стратегічний об’єкт оборонці не збираються. Військових 3-го полку спецпризначення та 93-ої механізованої бригади, котрі під найщільнішим вогнем успішно утримують об’єкт, самі бойовики вже називають поміж собою «кіборгами». А вони ж не металеві, а з плоті й крові, але зі сталевою волею, загартованою у жорстокому двобої з ворогами України. У бойових зіткненнях з нападниками тут не обходиться без утрат. Майже кожного дня «на велику землю» відправляють поранених товаришів. Водночас завдяки непогано облаштованим окопам та бліндажам великих втрат удається уникати. За словами одного з «кіборгів» – командира роти з позивним «Маршал», на відміну від російських солдатів, які гинуть на війні з Україною ганебною смертю і їх просто закопують, українці гинуть як герої, захищаючи Батьківщину, і їх ховають у рідних містах як героїв. До того ж за кожного загиблого тут українського патріота «кіборги» відправляють на той світ 5-7 бойовиків.

За час боїв наші військові здружилися в одне велике товариство та відшліфували взаємодію під час оборони до автоматизму. Аеропорт пробували штурмувати і батальйони бойовиків «Оплот», «Восток», і російські десантники, і спецназ ГРУ РФ. Ворог не шкодує ні набоїв, ні мін, ні реактивних снарядів. Так само, як і бронетехніки та піхоти, котрою з щораз більшою кількістю вороги пробують штурмувати летовище. Однак усі їхні спроби були невдалими. Агресори вже переконалися, що «кіборги» відзначаються надлюдською витривалістю й боєздатністю. У власних силах перемогти українські військові не сумніваються. Утримати розтрощені термінали аеропорту Прокоф’єва для них стало справою принциповою. Але допомога їм – і технікою, і людьми – тут точно би не завадила.

Почасти проблемами захисників летовища опікується держава. Так спікер Верховної Ради Олександр Турчинов на зустрічі з «кіборгами» вручив дев’ятьом із них іменні пістолети «Форт». А легендарна 79-а Миколаївська аеромобільна бригада, яка стоїть на обороні Донецького аеропорту, отримала в подарунок від Президента України Петра Порошенка 5 приладів нічного бачення. Він пообіцяв вписати золотими літерами подвиг «кіборгів» у літопис бойової слави. На знак подяки воїни вручили Президенту свій оберіг – ляльку-домовичку в національному вбранні, яку вони назвали «Кузьмінішною». Тепер вона оселилася у його робочому кабінеті.

Та справжнім покровителем «кіборгів» є радник президента Петра Порошенка, відомий волонтер Юрій Бірюков, який більш відомий як «Фенікс». Заснований ним фонд допомоги країні «Крила Фенікса» уже доставив у діючі підрозділи тисячі касок, бронежилетів, сотні рацій та прицілів. А завдяки волонтерам він зібрав 50 000 000 грн. Цими днями фонд передав необхідне для захисників аеропорту озброєння та велику партію масок Bolle і медичних препаратів. А коли «кіборги» напівжартома сказали, що їм дуже кортить поласувати київськими тортиками, «Фенікс» під час наступної доставки 700 кілограмів гуманітарної допомоги привіз для них і ці ласощі. Розчулені такою увагою до себе, «кіборги» навіть назвали його своїм ангелом-хранителем.

Враженнями про бойові будні «кіборгів» поділився після кількаденної зустрічі з ними відомий руфер Григорій Мустанг, він же Павло Ушевець, який 20 серпня встановив на шпилі сталінської висотки у Москві український прапор і пофарбував жовту зірку в синій колір. Він розповів, що сепаратисти кожен день обстрілюють аеропорт різними снарядами і штурмують термінали. «Тим не менш, летовище їм контролювати не вдається. Проводяться зачистки і все починається знову. Якщо закінчився обстріл – значить зараз буде атака. Спати під вибухами, усвідомлюючи що навколо тебе смерть, не властиво для людини, – пише Мустанг, – «Кіборги» ж вистояли тут: 70% бойовиків відмовилися йти на штурм аеропорту». Руфер зазначає, що у захисників бойовий дух на висоті. «Мужики не сумують, труять анекдоти, воюють, деякі розповідають дружинам по телефону, що вони в безпечному місці. Солдатів дуже бадьорять листи, які їм передають люди зі всієї країни», – пише він. Мустанг стверджує, що в аеропорт насильно не відправляють, там усі бійці – добровольці. «Людям, що захищають тут свою Батьківщину, потрібно ставити пам’ятники, а у них до сих пір немає нагород. Жодних премій, допомоги їх сім’ям. Пальники, листи, одяг і їжу привозять волонтери. Вони віддають останні гроші, ризикують собою, щоб хоч якось допомогти. Якщо військове керівництво не схаменеться – війну ми не виграємо», – вважає Мустанг. Звертаючись до міністрів і генералів, «кіборги» через волонтера Юрія Бірюкова, доповідають їм, що захисникам аеропорту дуже не вистачає засобів боротьби з важкою технікою, таких, як «Шмель». Ситуація з технікою плачевна. Уже майже півроку йде війна, але елементарного забезпечення немає. Останні тижні годують обіцянками привезти боєкомплекти і нічого не підвозять. Є РПГ-18 і 26, але вони для танка – як пил. Нині оборонцям аеропорту бракує амуніції, теплих речей, але найголовніше – зброї та набоїв. До того ж у бійців зношена форма і дране взуття, їм украй необхідні дощовики, гумові чоботи, бушлати, оптика, термобілізна, спальники тощо. А якби ще й «Шмелів» оце завезли, «сепари» б на кілометр до летовища не підійшли.

Нині аеропорт оточений літерою «П» – вихід є лише до села Піски, яке зайняте українськими військами – добровольцями з ОУН та «Правого сектору», та й то дорога до нього постійно обстрілюється. Хоч наміри Росії захопити Донецький аеропорт за 2-3 дні і створити там свою військову базу провалилися, Владімір Путін і гадки не має припиняти свою агресію. Ось і цими днями на Донбас із Росії прибуло не менше 40 автобусів із бойовиками. Волонтер «Фенікс» зауважив, що у Путіна помутніння розуму й заявив на онлайн-конференції:

«Путін хапне рівно стільки, скільки ми дозволимо. У нього бажання відновити Радянський Союз поглинуло залишок розуму. Ось і всі його плани». А самі «кіборги» виклали у мережі своє звернення до російських вояків, у якому запропонували бойовикам залишити Україну на своїх двох, а то доведеться повертатися в РФ «вантажем 200».

«Кіборги» стверджують, що аеропорт і Піски сепаратистам узяти практично нереально. Якщо не буде здача на вищих рівнях, то вони вистоять. Аеропорт – це готова цитадель, яка діє сепаратистам на нерви. Не можна її здавати. Її, навпаки, треба посилювати, і йти далі, якщо ми хочемо виграти цю війну. Але їх непокоять чутки, що керівництво країни вже має намір віддати аеропорт самопроголошеній ДНР – ніби про це в Мінську ще домовились. «Якщо влада так зробить, багато хто з нас кине автоматом об землю і наплює на все. І тут буде новий Майдан», – каже боєць «Правого сектору» волинянин Дмитро.

У соцмережах можна бачити чимало облич «кіборгів», які захищають Донецький аеропорт. Здебільшого це юні одухотворені юнаки. Серед них бачимо Іллю Богданова – колишнього співробітника ФСБ Росії, який захищає аеропорт разом із українськими воїнами, бійця 79-ої бригади Євгена з позивним «Маршал», безліч поки що безіменних героїв.

Пам’ятають «кіборги» свого 19-річного бойового побратима Святослава Горбенка, який поліг у бою 3-го жовтня.

Нині вся Україна не просто стежить за подіями в Донецькому аеропорту. Вона молиться, співпереживає й підтримує мужніх захисників крихітного клаптика української землі, який став знаковим. Це подвиг, на якому буде виховуватися не одне покоління патріотів. Це символ, який будуть ставити за приклад воїнам України у майбутньому. Кожен із захисників летовища – це герой, не за залежно від отриманих нагород. А кожен день оборони аеропорту – дає привід українцям пишатися своєю Вітчизною, своїм народом, своєю армією.

далі...

Потрібна допомога на протезування для гранатометника Сергія Товстика, він втратив у боях обидві руки

Сергій Товстик

Сергій Товстик
Сергій Товстик

Сергій Товстик втратив у боях обидві руки. Чоловіку потрібно назбирати гроші на протезування.

Він прикривав з гранатометом своїх товаришів на блок-пості, встиг підбити танк противника, але через важкі поранення залишився без обох рук. Історія уродженця Дніпропетровщини Сергія Товстика вражає. Зараз він перебуває у Львівському військовому шпиталі. Попереду – місяці лікування та реабілітації. Медики та родина вже шукають гроші на протези, вони обійдуться у десятки тисяч доларів. Медики із багаторічним досвідом зізнаються – таких важких поранень вони ще не бачили.

Одну руку Сергій Товстик втратив на полі бою. За другу хірурги намагалися боротися, але і її довелося ампутувати. Сергій до війни працював програмістом. Штучні руки йому готові виготовити у Львові. Але щоб вони були максимально функціональними – необхідні дорогі комплектуючі. За попередніми підрахунками протез тільки на одну руку коштуватиме близько ста тисяч доларів. Наразі дружина намагається зібрати необхідну суму грошей на нові руки для нього. Сам Сергій запевняє, попри поранення він не втрачає оптимізму.

далі...

Потрібна допомога на протезування для добровольця батальйону “Айдар” В’ячеслава Буйновського

В’ячеслав Буйновський
В’ячеслав Буйновський

40-річний майданівець В’ячеслав Буйновський поїхав з Майдану добровольцем у батальйон “Айдар” на початку травня. Зараз він у київському військовому госпіталі. У чоловіка ампутовані права рука і права нога. Необхідна реабілітація і протезування.

Поранення від вибуху гранати В’ячеслав отримав під Щастям Луганської області:

“Я не військовий, працював на СТО, на будівництві, приїздив до Києва на заробітки. Я з Сумської області – місто Кролевець. На Майдані з першого дня, – розповідає В’ячеслав. До Майдану моє життя можна описати одним словом – буденність. Працюй – заробляй, працюй – заробляй. От і все. Але у мене є дочка. Їй 16 років. Все ж не дарма життя прожив.

14 травня виїхав до зону АТО. Рішення ухвалив швидко. Розбудили, сказали: “В “Айдар” їдеш?” – “Їду”. – “Тоді збирайся”. Людей на Майдані було багато, але не всі хотіли їхати. Хтось боявся. Перший шухер і половина людей із загону змилася. Приїхали інші. Знову якийсь шухер і знову розбіглися. Так відсівалися хлопці, поки не набрався батальйон.

Зараз мобілізують хлопців, яким по 18-19 років. А що вони в житті бачили? Я то хоч пожив. Хоч 40 років, але пожив. Тому й пішов добровольцем.

Щастя – перше місто, яке ми зайняли. За одну ніч взяли. Потім був блокпост біля Металіста. Ми там довго стояли. Відстрілювалися, людей виводили. Але місцеві були дико налякані. За їх уявленням, ми – “бандери”, які всіх їдять, всіх б’ють. Перші два дні після звільнення я не бачив в Щасті жодного громадянського на вулицях. Люди ховалися, боялися виходити.

Снайперу немає сенсу вбивати якогось солдата, а ось зенітника вивести з ладу – інша справа. Постійно перед носом свистіло. В принципі навіть злякатися не встигаєш. Стикалися і з козаками, і з чеченцями. Чеченці найідейніші. Ми одного такого підбили. З нього все лізе, а він каже: “Все одно вас різати буду”. У них така ідеологія. Вони найжорстокіші.

Якось сидів на кухні, їв. Раптом чую – виття. Голову піднімаю – летить снаряд. Коли виття чуєш, потрібно до окопу добігти за 3 секунди. Загалом, не встиг. Снаряд від “Граду” впав, а мене на півметра від землі підкинуло і опустило. Піднімаю голову – начебто, живий. І поповзком, повзком до окопчика.

Біля тебе бомблять – ти спиш, біля тебе колона їде – танки, машини, гуркіт – ти спиш, а трохи який шорох – відразу прокидаєшся. Я спав на землі, на плащ-палатці, в спальнику, на карематі, на матраці, в ліжку. Іноді, коли бомбили, в машину залазив.

Нам вистачило Металіста, Щастя і інших блокпостів, щоб отримати необхідний бойовий досвід. А найважче було перші два тижні бігати з саперною лопаткою рити окопи без зброї. Ми на той момент ще не вважалися батальйоном. Потім нам почали везти зброю. А пізніше вона вже нам і не потрібно було. Ми самі її добували. Багато трофейної було. Недавно один танк взяли і два БТРа.

2 вересня по нас відкрили вогонь в Щасті. Поки я перезаряджався, чую, щось поруч впало. Виявилося граната. Я тільки встиг її трохи відкотити рукою і ба-бах … Якби не відкотив, навпіл би розірвало. Мене відразу на ноші і в “швидку”. Але там така машина, ні чорта не заводилася. Її ще півкілометра штовхали.

Спочатку погано спав. Все боліло. Фантомні болі мучили. То руку відчуваєш, якої немає, то ногу відчуваєш, якої немає. Зараз вже трошки заспокоїлося. Настрій нормальний. Не плачу”.

далі...

Потрібна допомога старшому лейтенанту Павлу Гаврилюку, який потрапив під обстріл установками “Град”

Павло Гаврилюк

Павло Гаврилюк
Павло Гаврилюк
Старший лейтенант Павло Гаврилюк із Могилів-Подільського майже місяць знаходиться в реанімаційному відділенні Київського військового шпиталю. Туди 23-річний хлопець потрапив після обстрілу установкою “Град” на кордоні з Росією. Врятувати життя військовому можуть лікарі за кордоном, проте для цього родина має зібрати мільйон гривень.

“Павлик служив у Луцькому прикордонному загоні. Він військовозобов’язаний. Закінчив Академію прикордонної служби в Хмельницькому, а до Луцька його направили на роботу. На Сході в Донецькій області пробув два місяці, потім потрапив під мінометний обстріл. Це сталося в ніч з 30 на 31 липня. Зараз він в реанімації. У нього відмовили нирки. Знаходиться на діалізі. Крім того, підключений до апарату штучної вентиляції легенів. Про ті поранення, які отримав, ми вже не говоримо, вони частково загоїлися”, – розповідає мати Павла, Наталя Василівна.

Коли молодого прикордонника перевели служити у зону АТО, аби не засмучувати батьків, він сказав, що їде на кордон із Білорусією. Говорив матері, що не може говорити, бо зв’язок поганий. Про поранення сина батьки дізналися, коли хлопця у важкому стані літаком доставили у Київський військовий центральний госпіталь.

“У нас двоє дітей, є ще старша донька, але син у мене один, тому маємо його поставити на ноги. Чергуємо біля нього цілодобово. Тут такі добрі і чуйні люди, всім допомагають. У Павлика не було ні родини, ні дружини. То все було тільки у планах. Він нам з батьком завжди говорив: “Мені все давали відпустку зимою. А це перший раз отримаю в липні. То ви маєте обов’язково приїхати до мене, обіцяв повести нас Шацькі озера”, – додає мама.

У тому бою Павло втратив товариша. Про його загибель батьки не розповідають сину.

“Коли син запитав про свого друга, лише скотилася сльоза – товариша в живих уже немає. А я зараз зроблю все можливе і неможливе, аби врятувати свою дитину. Не роздумуючи віддам усі свої органи, аби тільки він жив. Паша завжди говорить: “Мамо, дуже хочеться жити. Я ще хочу пожити у цій країні і принести користь людям”.

З дитинства Павло Гаврилюк захоплювався спортом: займався боксом, тенісом, боротьбою. І дуже любив жартувати. Його життєрадісність притягувала людей. У нього море друзів. Зараз усі вони, чим можуть, намагаються його підтримати.

Наразі Павло потребує фінансової допомоги, аби пройти лікування за кордоном. На це потрібно понад мільйон гривень. Таких коштів у родини немає. Павла можуть прийняти у клініках Ізраїлю, Німеччини та Ісландії.

далі...