Потрібна допомога на протезування для добровольця батальйону “Айдар” В’ячеслава Буйновського

В’ячеслав Буйновський
В’ячеслав Буйновський

40-річний майданівець В’ячеслав Буйновський поїхав з Майдану добровольцем у батальйон “Айдар” на початку травня. Зараз він у київському військовому госпіталі. У чоловіка ампутовані права рука і права нога. Необхідна реабілітація і протезування.

Поранення від вибуху гранати В’ячеслав отримав під Щастям Луганської області:

“Я не військовий, працював на СТО, на будівництві, приїздив до Києва на заробітки. Я з Сумської області – місто Кролевець. На Майдані з першого дня, – розповідає В’ячеслав. До Майдану моє життя можна описати одним словом – буденність. Працюй – заробляй, працюй – заробляй. От і все. Але у мене є дочка. Їй 16 років. Все ж не дарма життя прожив.

14 травня виїхав до зону АТО. Рішення ухвалив швидко. Розбудили, сказали: “В “Айдар” їдеш?” – “Їду”. – “Тоді збирайся”. Людей на Майдані було багато, але не всі хотіли їхати. Хтось боявся. Перший шухер і половина людей із загону змилася. Приїхали інші. Знову якийсь шухер і знову розбіглися. Так відсівалися хлопці, поки не набрався батальйон.

Зараз мобілізують хлопців, яким по 18-19 років. А що вони в житті бачили? Я то хоч пожив. Хоч 40 років, але пожив. Тому й пішов добровольцем.

Щастя – перше місто, яке ми зайняли. За одну ніч взяли. Потім був блокпост біля Металіста. Ми там довго стояли. Відстрілювалися, людей виводили. Але місцеві були дико налякані. За їх уявленням, ми – “бандери”, які всіх їдять, всіх б’ють. Перші два дні після звільнення я не бачив в Щасті жодного громадянського на вулицях. Люди ховалися, боялися виходити.

Снайперу немає сенсу вбивати якогось солдата, а ось зенітника вивести з ладу – інша справа. Постійно перед носом свистіло. В принципі навіть злякатися не встигаєш. Стикалися і з козаками, і з чеченцями. Чеченці найідейніші. Ми одного такого підбили. З нього все лізе, а він каже: “Все одно вас різати буду”. У них така ідеологія. Вони найжорстокіші.

Якось сидів на кухні, їв. Раптом чую – виття. Голову піднімаю – летить снаряд. Коли виття чуєш, потрібно до окопу добігти за 3 секунди. Загалом, не встиг. Снаряд від “Граду” впав, а мене на півметра від землі підкинуло і опустило. Піднімаю голову – начебто, живий. І поповзком, повзком до окопчика.

Біля тебе бомблять – ти спиш, біля тебе колона їде – танки, машини, гуркіт – ти спиш, а трохи який шорох – відразу прокидаєшся. Я спав на землі, на плащ-палатці, в спальнику, на карематі, на матраці, в ліжку. Іноді, коли бомбили, в машину залазив.

Нам вистачило Металіста, Щастя і інших блокпостів, щоб отримати необхідний бойовий досвід. А найважче було перші два тижні бігати з саперною лопаткою рити окопи без зброї. Ми на той момент ще не вважалися батальйоном. Потім нам почали везти зброю. А пізніше вона вже нам і не потрібно було. Ми самі її добували. Багато трофейної було. Недавно один танк взяли і два БТРа.

2 вересня по нас відкрили вогонь в Щасті. Поки я перезаряджався, чую, щось поруч впало. Виявилося граната. Я тільки встиг її трохи відкотити рукою і ба-бах … Якби не відкотив, навпіл би розірвало. Мене відразу на ноші і в “швидку”. Але там така машина, ні чорта не заводилася. Її ще півкілометра штовхали.

Спочатку погано спав. Все боліло. Фантомні болі мучили. То руку відчуваєш, якої немає, то ногу відчуваєш, якої немає. Зараз вже трошки заспокоїлося. Настрій нормальний. Не плачу”.

Напишіть відгук: